Вчорашня сесія з психотерапевтом мене зламала.
Я відчуваю нереальну фрустрацію від того, що після трьох років терапії мені здається ніби я знаю і розумію ще менше, ніж раніше. Від того, що мої способи вирішити якісь моменти потенційно можуть створити ще неприйнятніші для мене ситуації: я хотіла познайомити своїх друзів між собою, щоб подолати нарцистичний сором за всіх і все.
А таке знайомство потенційно може призвести до того, що мої друзі зблизяться між собою сильніше ніж зі мною через мою нездатність на близькість та повну довіру.
Ідеальний план, який закінчується моєю персональною катастрофою.

Три кити тривалих романтичних стосунків:
любов, повага і довіра.

Я не вмію довіряти і довірятись.

Чи вмію я любити?
Можливо, Теслу.

А чоловік, якого я зможу поважати, здається максимально out of my reach. Це скоріше вигаданий персонаж іспансього серіалу, ніж реальна людина.
А навіть якби і реальна людина, то я ще зовсім не на тому рівні, щоб такого персонажа зацікавити. Адже я хочу партнерських стосунків, а не татуся чи наставника.

Чому мені завжди мало? Чому я не можу задовільнитись тим, що і переважна більшість? Невже все своє життя я проведу в погоні за якимось недосяжними вершинами?

Навіть Саша, яка на даний момент має найкращий достаток зі всіх моїх знайомих, сказала, що в мене надзвичайно високі вимоги. Чи це було не про гроші?

Я заплуталась. Я втомилась. Я так хотіла б прокинутись поруч з високим сильним чоловіком, поцілувати його в плече і сонно поплестись готувати сніданок в його футболці, щоб потім він відвіз мене кудись до води.